Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове
Євген Сверстюк
Сверстюк Євген Олександрович (1928 — 2014) — літературознавець, письменник, публіціст. Дисидент. Політичний в'язень радянських тюрем і концтаборів (1947—1983).
Президент УАМІ (1989), головний редактор газети «Наша віра» (1989), президент українського ПЕН-клубу (1993), дійсний член УВАН (США, 1996).
У 1993 р. захистив у УВУ (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Украінська література і християнська традиція».
Автор багатьох есеїв і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, поетичних текстів і перекладів.
Отчий дім Віктора Некрасова1
«Iзгой. Вiктор Некрасов у спогадах сучасникiв». — К. : Дух i Лiтера — 2014, с. 75—82
Що більше та постать віддаляється в часі, то ближчає як привид, який повертається на рідні місця. Київ 60-х без Віктора Некрасова не можна собі уявити. Він з'являвся в несподіваних місцях, часто в супроводі молодих людей, готових йому догодити. Багато людей знали його на вигляд: «Да, зто писатель, как его — Виктор Некрасов».
Подібні історії були з відомими артистами, які залишили театр і вже догравали власну ролю — з принагідними знайомими.
Але на такому рівні говорити про Віктора Некрасова — російського письменника, українського громадянина — нонсенс. Це постать величезного масштабу, складна й суперечлива. Ця постать яскраво виділялася на тлі безбарвної доби. Про Некрасова в письменницькому середовищі (до якого я не належав, тому за точність не ручаюсь) було хибне уявлення як про чужого українській літературі й байдужого до українських справ. Від нього можна було почути, що він не знається з «українськими націоналістами» — з тими Корнійчуками, Козаченками і... тут він називав ще якесь ім'я, але чомусь завжди влучав у якогось партійного діяча.
До Спілки письменників України він належав формально, до КПРС належав формально. Жив своїм життям. Але так жили всі порядні письменники — саме так і жили.
______________________
1 Збережено орфографію автора.
Визнаний і нагороджений Сталінською премією, автор славетної повісті «В окопах Сталінграда», звичайно ж, користувався привілеями російського письменника. В 1947 році його не цькували разом з українськими письменниками, в 1949 році його не розстріляли разом з єврейськими письменниками. Сам він як член СПУ і член КПСС мусив ходити на зібрання, відкриті й закриті, вислуховував виступи, де вірнопідданство і запобігливість межували з дурістю. І, звичайно, мусив підіймати руку — одностайно. А потім — напитися і забути...
В Москві було набагато більше свободи. Там Твардовський зустрічався «з самим», ніякої національної зони нагляду не було. Хоч і там усі розуміли, де межі дозволенного. Але вже межі того, про що говорять, і того, що пишуть, відносні. Власне, в тій зоні відносності запанував літературний «дисидент» Євтушенко. Він використовував дуже талановито те мінливе поле особливої напруги. Що у війну було легше дихати й говорити правду, ніж після війни, знали всі. Але в Москві цю думку Євтушенкові вдалося протягти через «Комсомольську правду», а в Києві за це просто пришили б «український націоналізм» і «паплюження радянської дійсности».
А за рядки того ж поета —
Но потеряли мн в пути неровном
И двадцать миллионов на войне,
И миллионы на войне с народом —
за це в Україні судили б.
Віктор Некрасов написав «В окопах Сталинграда», явно не думаючи про цензуру. Це був той випадок, що або пан, або пропав. Йому випав щасливий льос: Сталінська премія давала йому привілей мовчати, коли громили Максима Рильського за «Мандрівку в молодість», коли судили Довженка за «Україну у вогні» і коли добивали Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну» (до речі, і поема Рильського, і вірш Сюсюри були опубліковані в час війни). А потім погром «космополітів» теж не торкнувся його, бо росіян в Україні взагалі не громили. Але як людина совісті Віктор Некрасов, безперечно, відчував і себе побитим.
Дика самота письменника в тоталітарному суспільстві. Самота в «ідейно здоровому» колективі. Самота у вузькому колі, де нема гарантії, що ніхто не донесе про розмову. Звичка уникати розмов «про головне». Ні з ким порадитись і нікому звіритись. Окрім дружини.
Приблизно така ситуація була в Олеся Гончара і в інших заблокованих письменників, оздоблених офіційними реагаліями і знесилених «піклуванням партії».
З урахуванням цих реалій і треба ставити питання про контакти Віктора Некрасова, схильного до богемної невимушености, з українськими письменниками.
Наприкінці 50-х років майже всі чули про «виступ Некрасова проти Довженка» у статті «Слова "великі" і "прості"». Звичайно, літературний офіціоз засуджував публікацію Некрасова, а читач вважав її правильною і своєчасною.
Якби можна було відверто висловлюватись, то позиція Некрасова знайшла би першу аргументацію. Але хіба це не виклик часові, коли автор цитує «стовпів» — А. Суркова, С. Герасимова, Н. Тихонова, Г. Александрова — цитує патетичні відгуки про фільм, а далі розвінчує фальшиву патетику фільму. До речі — фільм посмертний, лише за сценарієм О. Довженка, написаним на фальшиву тему — «Поема про море».
Власне, Віктор Некрасов один з перших на порозі 60-х років проголошує принцип здорового глузду, а цей принцип був антипапртійним за своєю суттю. До певної міри це був виступ проти літератури соціалістичного реалізму, в якій бракувало психологічної і соціальної правди.
У Києві багато говороли про зустріч з лавреатом Нобелівської премії Стейнбеком у Спілці письменників, про добре кагебістське забезпечення зустрічі, про виступи там найідейніших письменників проти абстракціонізму і про те, як після цього параду гість разом з Некрасовим пішли в ресторан, щоб добряче напитись і поговорити від душі.
Черга його надійшла вже в часи відлиги, у ліберальні часи Хрущова. На початку 60-х він скористався можливістю виїхати за кордон, проте партійного завдання не виконав. Навпаки, чесно написав про все побачене нарис «По обидва боки океану» і надрукував його в «Новом мире».
Партія сприйняла це як виклик. Від нього вимагали каяття, визнання помилок. Коли його «розбирали» на відкритих партзборах СПУ (під керівництвом Корнійчука), він, як заведено в таких випадках, був абсолютно самотній. Цілком несподівано на його захист виступив Іван Дзюба, на той час уже не раз викритий критик, що втратив почуття страху.
Тоді Некрасов якось несподівано для себе відкрив «українську опозицію» і захопився сміливістю молодих українських літераторів. Тут виявилась уся справжність його стосунків з українськими колами. Саме тоді з'явився в самвидаві твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Він був своєрідним лякмусовим папірцем. Мені доводилося чути захоплені відгуки українців і вельми стримане ставлення неукраїнців до цієї незвично гостро поставленої національної проблематики.
На цей відважний вчинок Дзюби Некрасов відповів щирою дружбою. Чесність і порядність були для нього над усе. Ні в СПУ, ні в КПСС їх у відкритому вигляді не спостерігалось.
Він ступив крок назустріч гнаним і переслідуваним за незалежність думки, за відмову від пристосуванства. Він став приятелем українців, що зберегли самоповагу.
Демонстративний перехід Віктора Некрасова на бік переслідуваних дисидентів (тоді іменованих українськими націоналістами) був подією. Адже жоден з визнаних на той час письменників не зважився б на такий крок. Хоч багато хто потай співчував.
Авторитет Некрасова серед громадськості був великий. Пригадую першу несподівану зустріч з ним у мене на роботі в редакції «Українського ботанічного журналу» десь у 1966 році. Тут бували майже всі українські письменники-нонконформісти, і це було в порядку речей. Але візит В. Некрасова здався подією надзвичайною.
По-перше, він ще числився членом КПСС — і зламав партійний бар'єр.
По-друге, він був офіційно визнаний письменник зі світовим ім'ям — і зламав ієрархічний бар'єр.
По-третє, він набагато старший — і зламав віковий бар'єр.
Національного бар'єру, по суті, не було. Хоч за поліцейською рахубою нас називали націоналістами, ми проте дотримувалися правила «Порядні люди всіх національностей, єднайтесь» і співали разом з Окуджавою «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке».
У поняття «порядність» входила також повага до інших національностей, причому істинна, на відміну від декларативного «інтернаціоналізму».
Пригадую, візит Некрасова ми сприйняли за честь для нас, він був людина відверта й ставився до всіх просто, ходив без краватки й без чинності — одна з ознак істинности й гідности, які не потребують котурнів.
Водночас у погляді Віктора Платоновича було щось від різночинця, який, «пішовши в народ», зберіг усі звички й манери високого товариства. Погляд у нього був допитливий. Його толерантність не могла б змиритися з елементом плебейським. Мені здається, від СПУ та КПСС його відштовхувало холопство, якого він органічно не сприймав. Його належність до світу мистецтва була написана в нього на обличчі, і його простацтво мало свої межі. Втім, це відчувається у всіх його творах.
Віктор Некрасов був на висоті совісного письменника, який близько приймає чужі болі. Точніше навіть сказати, це були і його болі, бо він відчував і свою причетність до політичної сили, яка була знаряддям насильства і національної несправедливості. Він відчував це глибше, ніж «ідейні товариші» з парткому, які гралися в український патріотизм. Знаючи його вдачу, можна сказати, що ніяка сила не затягнула б його ні до кола гнаної української інтелігенції, ні до мітингу у Бабиному Яру, якби не його почуття причетности і відповідальности.
Він знав, що в нього є захист — ім'я, відоме на Заході. Можливо, він навіть дещо переоцінював значення публікації про нього в журналі «Ье Мопсіе». Але ж були письменники, які мали ще кращий захист, але не здатні переступити межі, за якою починається зона полювання і гра без правил. Нині ми недооцінюємо значення цієї сакраментальної межі. Він був справжнім на фронті і залишився таким самим на новому фронті, де вимагалося ще більшої рішучости й оперативности.
Якщо повернутися до «Окопів...», до цієї його повісті, яка була й залишається твором «на всі часи», то Сталінська премія за таку книгу — один з курйозів вередливого сталінського режиму.
За таким же капризом автора можна було розтерзати вже лише за неприйняття радянських найменувань київських вулиць. Але всіляких покарань автор заслуговував за цілковите ігнорування принципу партійности. Очевидно, «В окопах Сталінграда» дозволялося вмирати за Батьківщину і без ідейної маски. Однак у літературу з тих окопів без маски не впускали. Але тут уже явно діяла магія таланту.
Одне слово, Віктор Некрасов щасливо проскочив, правда, з пораненнями, і між градом куль та осколків. І по мінному полю соцреалізму. Тепер, здавалося б, можна було жити спокійно. Не забуваючи, однак, репліки Чехова: «В Росії чесна людина — щось на зразок сажотруса, яким няньки лякають маленьких дітей».
Отак своєю нормальністю й розкутістю Віктор Некрасов притяг до себе підозріливі погляди партійного конвою. Людина загартована, він не став згинатися й ховати обличчя, але, як і багато інтелігентних людей того часу, пом'якшував задубілий світ довкола себе вином, від чого цей світ починав здаватися природнішим.
Його демонстрацію єдності з українською дисидентською молоддю не можна зводити до приятельських взаємин з кимось. Навпаки, він намагався підтримувати найрізноманітніші зв'язки з широким колом, він давно водив знайомство з перекладачем Миколою Лукашем, людиною талановитою, вільною і опозиційно налаштованою. Особливої уваги заслуговує його дружба з українським письменником і режисером Гелієм Снєгірьовим, убієнним за правду понад тридцять років тому. Листи протесту проти переслідування української культури Некрасов підписував за власною ініціативою і ставився до цього серйозно. Людина мусила тоді ясно усвідомлювати, що виступає проти лінії партії і вписує своє прізвище у реєстр проскрибова-них. Я пригадую розповідь, як Генеральний Конструктор Антонов поставив свій підпис, сказавши при цьому: «А цю річ я підпишу, бо інакше себе не поважатиму».
Віктор Некрасов мав тут свою позицію — сталу позицію. Одного разу я зайшов до нього з якимось черговим листом протесту. Він прочитав, підписав і спитав: «А чому тут нема прізвища Світличного?» Я пояснив, що Іван Світличний поїхав до матері на Луганщину на довший час. «Все одно, — сказав він, — треба якось домовитись наперед, щоб потім ні в кого не виникало 'запитань. Він же не відмовиться».
«Він не відмовиться. Але вони знають, що його немає тепер в Києві, а отже, він підпису не міг ставити».
«Ну, дивіться самі, а, по-моєму, просто підпишіть його прізвище, не роздумуючи».
Здається, я все ж таки утримався, бо ми відіслали ті листи в оригіналі, і ніхто не захотів підробляти підпис.
Не може бути сумніву, що він охоче передав би достойні матеріали українських письменників до «Нового мира», який тоді був острівцем незалежної думки. Відомо тільки, що він сприяв у публікації Гелію Снєгірьову. Але в сум'ятті тоді яке ні. було не до цього.
Привид постійного стеження з боку КГБ і повсюдного підслуховування не дав нам ні разу можливості просто нсім зібратися разом з Некрасовим «за круглим столом» і поговорити про справи літературні і навкололітературні. Стояло елементарне питання: «Де?»
Бо якось одного разу на квартирі Василя Стуса зібралося коло — Іван Світличний, Іван Дзюба, Роман Корогодський, Вячеслав Чорновіл і я, — зібралися просто поговорити, то 1972 року кожного з нас допитували: з якого приводу і з якою метою?
За нами ходили шпики...
В основі некрасовського патріотизму лежала любов до нашої спільної землі. Він був патріот Києва, з його споконвічною українською привабливістю, де минуле на наших очах переливається у вічність, втілюючись у тимчасові побутоні й політичні форми. Великі намагаються стояти над тим чаговим. У мові Некрасова не було того милого українського акценту, що його зберіг на всіх чужинах Микола Бердяєв. Попри всю свою російськість, мова Некрасова звучала в унісон з українською, завжди була несумісна з офіційним фальшу ванням. Якщо він не залишив творів на цю делікатну тому, винен в цьому був час, який дозволяв говорити проголомши лише фальшивою мовою мітингів. Однак він залишив нам смої зворушливі свідоцтва поваги й шанобливости, які витримали пробу часом.
Ізгой Віктор Некрасов належить до числа вигнанців з рідного краю, отже, — до числа захисників його честі. Не має значення, був він етапований зі свого дому чи з з тюрми. Звичайно, сидіти б йому в таборах з націоналістами й сіоністами — за участь в акціях у Бабиному Ярі, за правозахисну діяльність, — якби не всесвітньовідоме iм'я, яке до цього переліку репресованих не вписувалось.
Сьогодні, в умовах свободи, треба сказати про нього всю правду без замовчування й віддати гідну шану гідному громадянинові України.
«Радио Свобода»
Иван Толстой «Мифы и репутации»
Виктор Некрасов: К 95-летию со дня рождения писателя (2006)
В передаче участвуют Мария Розанова, Валерий Балаян, Лазарь Лазарев, Евгений Сверстюк, использованы выступления Виктора Некрасова на радио