Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове
Михайло Пархомов
Пархомов Михайло Нойович (26 квітня (9 травня) 1914, с. Білогородці, тепер Хмельницької області — травень 1993, Київ) — письменник, журналіст. Член спілки письменників СРСР з 1954 р. Друг ВПН.
Працював на київских заводах токарем. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1939)
Учасник Великої Вітчизняної війни.
Багато років перебував на журналістській роботі.
Прозаік. Писав російською мовою. Автор збірки нарисів «Всегда в строю» (1948), «Заслуженный мастер спорта» (1949), «Мировой рекордсмен», «Звено отправлояется в путь» (1950), книжок повістей та оповідань «Днепровцы» (1947), «З далеких подорожей» (1948), «Караваны» (1951), «Судьба товарища» (1957), «Мы расстреляны в сорок втором» (1958), «Хороший парень» (1962), «Игра начинается с центра» (1963), «Нелетная погода» (1964), «Всего несколько слов» (1966), «Девять баллов», «Царевны ходят босиком» (1968), «Бумажный кораблик» (1970), «Черные дьяволы» (1973), «Глоток воздуха» (1974), «Судьба товарища» (1975), «Улица» (1977), роману «Тени на стене» (1972); низки сценаріїв документальних фільмів.
Укладач книги «О Викторе Некрасове. Воспоминания (Человек, воин, писатель)».— К. : Український письменник. 1992.
Був членом редколегії журнала «Радуга».
Ціна слова
«Новини кіноекрана», 1988, № 12
Віктор Некрасов... Його ім'я нерозривно пов'язане не лише з радянською літературою, а й з вітчизняним кінематографом, про ще тепер знають лише декотрі. Мені пощастило: дві третини свого довгого життєвого шляху я пройшов поряд з цим незвичайним художником і людиною. До війни ми вчилися на архітектурному факультеті Київського будівельного інституту, а після неї нас об'єднало прагнення чесно служити літературі і в міру своїх сил працювати у кінематографі.
Дитинство і юність Некрасова припали на двадцяті роки століття, коли здавалося, що воно буде таким же тихим, як і дев'ятнадцяте: в школах на уроках фізики вчили. щр атом неподільний, люди їздили у візках (таксі ще не було, і перед очима сідока маячили товсті ватяні спини візників і плескуваті ціліндри), дзвонили весело трамваї, а вечорами по викладених плитами тротуарах Хрещатика поважно прогулювалися городяни у толстовках, френчах і куценьких картатих піджаках. На цій головній вулиці ще не столичного міста, затіненого старими деревами й полотняними маркизами, напнутими над вітринами галантерейних крамниць й кондитерських, було, пам'ятаю шість кінотеатрів — значно більше, ніж тепер.
До речі, кіно тоді ще теж було неголосним, його називали «Великим німим».
«Найфешенебельнішим» і, зрозуміло, дорогим, був кінотеатр Шанцера, перейменований у «1-е держкіно». Він знаходився там, де сьогодні височіє десятиповерхова будівля міськради. Квиток на найкращі, «треті місця», коштував дорого, 90 копійок, за котрі можно було купити майже чотири фунти (1,5 кілограма) вершкового масла. Пацанам, звичайно. він був не по кишені. Тому Некрасов та його однолітки віддавали перевагу простим лавам «5-го держкіно на перехресті Хрещатика й нинішньої вулиці Свердлова, де другим екраном йшли бойовики «Акула Нью-Йорка», «Королева лісів», «Будинок ненависті»... Фотографії знаменитих кінотеатрів і кинодив продавалися у всіх газетних кіосках. За гривеник ви могли придбати чарівну посмішку Марі Пікфорд або Грети Гарбо, Поли Негрі або Барбари Ля Марр. Але хлопчиків, само собою, привертали Дуглас Фербенкс, Чарлі Чаплін, Вільям Десмонд і Маркс Ліндер. Величезна, написана клейовими фарбами реклама кінофільмів «Вар'єте» за участю Еміля Яннінгсата та Лії де Путті («Повний аншлаг!») майже усю зиму
красувалася над входом у «3-є держкіно» поряд з колишнім універмагом колишнього Людмера.
|
Михайло Пархомов (лiворуч), Віктор Некрасов (праворуч), 1950-тi роки |
Та вже з'явилися детекторні радіоприймачі, які ловили московську радіостанцію імені Комінтерна, а далі, на загальний подив, заговорили з полотняних екранів герої «Снайпера», «Зустрічного», «Путівки з життя Миколи Екка», «Чапаєва» братів Васильєвих, «Депутата балтики». Двадцятий вік став гучним, гамірним, закрокував по континетах у підкованих солдатьских чоботях. І тут виявилося. що справжнє життя не має нічого спільного з фальшивими красотами голлівудських бойовиків. Стало ясно, що про справжнє, непридумане життя розповідали «Панцерник «Потьомкін» Ейзенштейна та «Земля» Довженка.
Велика Вітчизняна війна ще сильніше загострила наші почуття, навчила відрізняти правду від брехні, дійсність від вигадки. Не знаю, як у тилу, але на фронті не користувалися успіхом ті ходульні кіновипуски, котрі штампувалися у далекій Алма-Аті, — ворог був не такий смішний і дурний, як його зображували на екранах.
Мабуть, з цієї ж причини колишні фронтовики не полюбляли ані трофейну «Дівчину моєї», ані вітчизняну стрічку «Кубанські козаки», в якій Ладиніна намагалася наслідувати Маріку Рекк. Натомість незабаром справжнім одкровенням для нас стали «Викрадачі велосипедів», «Біля стін Малапаги», «Неаполь» — місто мільйонерів. А там з'явилися й «Набережна туманів», і «Тереза Ракен».
Неореалізм! Так назвали знавці цей період кіномистецтва, що Віктору Некрасову був не тільки зрозумілим, дуже блізьким. На той час він уже був автором однієї з найпроникдивіших ...книг про минулу війну — повісті «В окопах Сталінграда», знав справжню ціну правди й важливість «простих» слів. Про це свого часу добре сказав Борис Пільняк, який написав, що «завжди.. говорити про людей і про людське життя, що вони прості, й николи не можна так говорити».
На початку п'тидесятих на кіностудіях України працювало немало чесних майстрів. На жаль, їм доводилося важко. Повинен був покинути Київ Григорій Чухрай, який збирався поставити «Сорок перший» за Лавреньовим (студійні можновладці йому заявили, що «нам верблюди не потрібні»). Великих нападок зазнали Алов і Наумов, які зняли картину про Павку Корчагіна. З неабиякими труднощами відвоювали «Два Федори» Марлена Хуцієва (Одеська кіностудія). У цих словесних баталіях некрасов брав найактивнішу участь. Він відстоював правду. Він протестував проти вимог лише «оспівувати» нашу дійсність. (Тут саме місце сказати про те, що Спілки письменників і кінематографістів невдовзі доспівалися до того, що перетворилися у якісь хорові товариства.).
Сам Некрасов «співати», а тим більш підспівувати іншим не вмів. Це він знову довів, працюючи над сценарієм художнього кінофільму «Солдати», знятого на «Ленфільмі» нині покійним режисером О. Івановим (Віктор ласкаво називав його «Гавриличем»). Сценарій писався в неопалювальному номері ленінградського готелю. Сценарист брав безпосередню участь у підборі кіноакторів і в зйомках, що проходили в Сталінграді. В цій стрічці за його охочою згодою вперше в ролі Фарбера, з'явився доти нікому не відомий І. Смоктуновський та зіграв молодий актор Харьківського ТЮГу Л. Биков, який став згодом відомим режисером кіностудії імені О П. Довженка. За сценарій фільму письменник був удостоєний премії. А саме картина «Солдати» до цього часу є однією з кращих про минулу війну.
Правда, не всім вона припала до душі. Справа в тому, що по-різному бачили війну, наприклад, деякі генерали й солдати. Чи не тому, не знайшовши у картині «мудрих полководців» і «геніальних стратегів», маршал Чуйков заявив Некрасову, що «гора народила мишу»! Але всупереч думці високого авторитету ця чесна й правдива картина навіть сьогодні, через три десятки літ, сприйняється з неослабною увагаю.
|
|
Виктор Платонович Некрасов, Киев, 6 июля 1948. Фотография Е. П. Ряпасова
|
Виктор Некрасов. Суперобложка «Советский в Италии», сборник «Середина столетия», издательство «Vallecchi Editore», 1960
|
Незабаром за мотивами повісті Некрасова «В рідному місті» зняв картину ленінградський режисер В. Венгеров. Сценарій писав сам режисер — з якогось часу саме режисери оволодівши у шкільні роки грамотою, і не маючи хисту драматурга, вирішили, що теж можуть «писати». Ось і вийшло, що стрічка «Місто запалює вогні» стала «одноденкою». В ній хорошо зіграв демобілізованого воїна тільки Олег Борисов. На той час Олег Іванович був ще актором Київського театру імені Лесі Українки. Але одна ластівка... Не «вивезла» картину й гарна О. Добронравова, хоча вона й раділа, що зіграє героїню, яку наприкінці картини «носять на руках».
В зйомках цьго фільму Некрасов участі не брав. До майбутньої картини ставився байдуже. Чому? Та хоча б з тєї причини, що у ній хоча й не було брехні, та фальші вистачало. А він її органічно не терпів. Про це однозначно заявив у статті «Слова «великі» й прості» опублікованій у журналі «Искусство кино» (№ 5, 1959). Йшлося у ній про кінофільм «Поема про море».
Цю картину він дивився у Малєєвці, в будинку творчості, разом із патріархом радянского кіно В. Шкловським. Їхні думки стосовнокартини різко розійшлися.
Гадаю, час довів праводу Некрасова. Жодний великий мастер, а Довженко по праву вважається одним із кращих режисерів світового кінематографа, не застрахований від невдач, тим більше, що картину ставив не він. Порівняйте повість «Прощання з Матьорою» В. Распутіна з тією таки «Поемою про море». У першому випадку — висока трагедія, тоді як у другому... Й даремно дехто намагається довести, буцімто Довженко прагнув «покарати» «десницею своєю безбатченків (будівників моря — М. П.), що знищили труд мого предка». Вже одне слово у назві фільму «Поема» свідчить про інше.
За цю статтю на Некрасова накинулися браття-письменники. Ось і зовсім недавно критик В. Коваль у газеті «Літературна Україна» (№ 35, 1988) протестує проти критичних зауважень на адресу значних мастрів, вимагає одностайності (і це в епоху плюралізму!), не підозрюючи, що ще сто років тому до нього це саме вимагав відомий Козьма Прудков. (Див. його «Проект о введении единомыслия в России»).
«Не сметь свое суждение иметь!» Це гримання чуєш і сьогодні.
Та Некрасов «смел». Це звичайно, не означає, що він завжди був правий. Він міг помилятися. Але у нього завжди була своя, непозичена думка...
І ось уже наступили шістдесяті роки. Директором Київської студії хронікально-документальних фільмів був призначений М. І. Козін, людина запальна, пристрасна й чесна. Він залучив до студії багатьох профенійсних літераторів. Одним з перших — Віктора Некрасова.
Так з'явився сценарій багаточастинного документального фільму «Невіломому солдату». Картину зняв талановитий режисер Р. Нахманович. Із забуття були витягнуті імена багатьох невідомих героїв минулої війни. Сценарист, що пройшов усю війну в кирзачах, і режисер, ща за молодістюліт не воював, прекрасно доповнили один одного. (Як тут не пригадати, що картину «білоруський вокзал» теж зняв режисер, який сам не встигповоювати?). Картина «Невідомому солдату» стала подією. Цей хронікальний фільм дивилися при переповнених залах. Некрасов відвіз його на Лейпцігський фестиваль документальних стрічок, на якому вона була удостоєна почесної нагороди.
На жаль, ця остання робота Некрасова в українському кіно. Він помагав порадами іншим — Л. Волинському, С. Славичу, — та сам сценаріїв уже не писав. На студії зминилося керівництво. З'явилися нові режисери з молодих та ранніх, які знімали фільми тільки за своїми сценаріями. Ми, мовляв, самі з вусами. І пішли косяком картини про пейзан у вишиваних сорочках і могутніх сталеварів, з екранів зазвучали пишні «високі» слова.
Тепер ті роки називають часом застою і застілля. Некрасов же був людиною «простих» слів і чесних вчинків. В урочисто-бучному кінематографі йому місця не знайшлося.
Втім, що один сценарій він усе-таки написав. Для Центральної студії хронікально-документальних фільмів. То була картина про чужу країну. Називалася вона, якщо не помиляюся, «П'ядесят вісім хвилин в Італії» («Тридцять вісім хвилин по Італії» —
Автори сайту). Дикторський текст читав сам Некрасов — спокійно, проникливо. Від інших так званих «закордонних» стрічок того часу ця відрізнялася пильною увагою до звичайних людей — рибалок і гондольєрів, ремісників і селян, любов'ю до минулого і сучасного чужої країни. Архітектор за освітою й талановитий рисувальник, Некрасов прекрасно знав щедеври Відродження та його великих майстрів. Тому й не дивно, що його картина збирала повні зали.
Що сказати наприкінці? За свої чесні «прості» слова у літературі та кіномистецтві В. Некрасов заплатив дорогу ціну: помер він у Парижі, вдалині від Батьківщини з думкою про неї. Батьківщину він любив по-синівськи віддано, за неї проливав свою кров.
Михайло Пархомов «Його тема»
Михаил Пархомов «Был у меня друг»
Михаил Пархомов «Цена простых слов»