ГлавнаяСофья МотовиловаВиктор КондыревБлагодарностиКонтакты
`


Биография
Адреса
Хроника жизни
Семья
Произведения
Библиография
1941—1945
Бабий Яр
«Турист
с тросточкой»
Дом Турбиных
«Радио Свобода»
Письма
Документы
Фотографии
Рисунки
Экранизации
Инсценировки
Аудио
Видеоканал
Воспоминания
Круг друзей ВПН:
именной указатель
Похороны ВПН
Могила ВПН
Могилы близких
Память
Стихи о ВПН
Статьи о ВПН
Фильмы о ВПН
ВПН в изобр.
искусстве
ВПН с улыбкой
Баннеры

Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове

Михайло Пархомов

Пархомов Михайло Нойович (26 квітня (9 травня) 1914, с. Білогородці, тепер Хмельницької області — травень 1993, Київ) — письменник, журналіст. Член спілки письменників СРСР з 1954 р. Друг ВПН.

Працював на київских заводах токарем. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1939)

Учасник Великої Вітчизняної війни.

Багато років перебував на журналістській роботі.

Прозаік. Писав російською мовою. Автор збірки нарисів «Всегда в строю» (1948), «Заслуженный мастер спорта» (1949), «Мировой рекордсмен», «Звено отправлояется в путь» (1950), книжок повістей та оповідань «Днепровцы» (1947), «З далеких подорожей» (1948), «Караваны» (1951), «Судьба товарища» (1957), «Мы расстреляны в сорок втором» (1958), «Хороший парень» (1962), «Игра начинается с центра» (1963), «Нелетная погода» (1964), «Всего несколько слов» (1966), «Девять баллов», «Царевны ходят босиком» (1968), «Бумажный кораблик» (1970), «Черные дьяволы» (1973), «Глоток воздуха» (1974), «Судьба товарища» (1975), «Улица» (1977), роману «Тени на стене» (1972); низки сценаріїв документальних фільмів.

Укладач книги «О Викторе Некрасове. Воспоминания (Человек, воин, писатель)». — К. : Український письменник. 1992.

Був членом редколегії журнала «Радуга».


Його тема

(Віктору Некрасову — 60)

«Лiтературна Україна», 18 червня 1971 р., № 48 (2848), с. 3

(Оригинал газетной статьи в формате pdf 23,6 МБ)





Письменникові Віктору Некрасову минає шістдесят. З цієї нагоди президія Спілки письменників України та правління Київської організації СПУ надіслали ювілярові щире вітання, в якому, зокрема, говориться.

«Дорогий Вікторе Платоновичу!

Раді нагоді сердечно вітати Вас, автора відомого в усьому світі чудового твору «В окопах Сталінграда» та ряду інших повістей, оповідань, нарисів і яскравих подорожніх нотаток, з ювілеєм!
Ми, Ваші друзі й колеги по перу, зичиме Вам ще не один десяток літ творчої праці і разом із читачами вашими чекаємо від свого товариша й улюбленого письменника нових чудових романів, повістей, книг, оповідань та драматичних творів».



У ті далекі передвоєнні роки ми щодня ходили в світлий будинок на Пироговській, де містився будівельний інститут, сиділи в суміжних аудиторіях за мольбертами й креслярськими дошками, захоплювалися одними й тими ж професорами, мали спільних друзів і все-таки, як це не дивно, не були знайомі. Як? Ми обидва й досі не можемо цього зрозуміти. Тим більше, що цілі ночі висиджували на інститутських зборах, брали участь у хлипких суперечках про конструктивізм. Проте... Я, правда, чув про нього. Я знав, що в одній студентській історії, яка вразила весь інститут, він виявив дивовижну мужність.
А потім була війна. Архітектори стали саперами. Наші воєнні дороги ні разу не схрестилися. І тільки через рік по закінченню війни, коли й ми, й наші ровесники ще доношували армійське обмундирування, я познайомився з ним — ні, ще не з ним, а з лейтенантом Керженцевим. З того часу ми нерозлучні.
Лейтенант Керженцев прийшов до мене, як до мільйонів інших людей певного профілю, з госпітальної палати. Прийшов зі сторінок повісті, яка спочатку, в журнальному варіанті, звалася «Сталінград». Прийшов — і залишився з нами. І кожен з нас прийняв його в своє серце як давнього фронтового друга, як свого однополчанина. Саме так зустрічаються фронтові побратими: щоб неголосно згадати минуле, пережите, випити за загиблих друзів, порозпитувати один одного про тих, кого бачив і зустрічав. І — помовчати. Дружня розмова не потребує гучних слів.
Потім ця дивовижна сувора повість вийшла окремим виданням під назваю «В окопах Сталінграда», і лейтенант Керженцев пішов у своїх збитих кирзових чоботях по країнах і континентах, щоб розповісти чехам, італійцям, французам і англійцям неприкрашену правду про минулу війну, про мужність захисників легендарного міста на Волзі, про тих, хто вистояв і переміг. Й люди, побачивши радянську людину на повен зріст, зазирнувши в її душу, гідно змогли оцінити і її мужність, і її подвиг.
Тепер доля знов звела мене з Віктором Некрасовим, автором повісті «В окопах Сталінграда». І вже, сподіваюсь, назавжди.
Про першу його книгу існує велика критична література, що в десятки разів перебільшує саму повість. І — я переконаний в цьому — буде написано ще багато. Про Керженцева й Фарбера, Чумака й Валегу. Й про самого автора повісті, що писалася по слідах подій при світлі каганця за фанерною перегородкою комунальної квартири в зруйнованому післявоєнному Києві, олівцем на сірому папері як писалися колись в окопах фронтові донесення.
Здавалося б, щоб говорити про війну, треба відійти від неї на пристойну відстань, осмислити те, що відбувалося. Але чи не втратилися б при цьому гострота і безпосередність вражень? Адже не випадково Анрі Барбюс писав «Вогонь», а Ернест Хемінгуей «По кому дзвонить дзвін» одразу ж після того, що вони пережили й зазнали на війні. Так було і з повістю «В окопах Сталінграда».
Перша книжка часто буває позначена печаттю учнівства. Однак повість «В окопах Сталінграда» засвідчила: в літературу прийшов зрілий майстер зі своїм неповторнним почерком, який не спутаєш з іншими, зі своїю творчею позіцією. Не учень, не послідовник, а продовжувач славних традицій класичної літератури. Й це визначило успіх його першої повісті, котра — а це трапляється не так і часто — витримала перевірку часом, не втративши своєї свіжості й по сьогодні.
Що й казати, ця книга мала завидну долю. А от другий твір В. Некрасова — «В рідному місті», повість про те, як людина повернулася з війни, — частина критики зустріла насторожено. Й сталося це, як тепер зрозуміло, через те, що повість вразила своєю незвичністю, несхожістю на ті романи, герої яких і воювали хвацько-весело, і бездумно-легко запалювали потім «світло над землею». Так сталося, що демобілізований офіцер Микола Митясов, людина важкої долі, не був прихильно зустрінутий критикою. Й з цієї ж причини через кілька років критики не зрозуміли й чистої, суворої краси душі Кіри Георгіївни з однойменної повісті В. Некрасова. Я не кажу вже про воєнні оповідання «Рядовий Лютіков», «Судак», «Вася Конаков» та інші. Письменник же не міг не писати про те, як важко було людині на війні й як нелегко потім тисячі Митясових знаходили своє місце в житті мирному.
Тут, як мені здається, доречно сказати кілька слів про той «ключ», в якому написані книги В. Некрасова. Про літературу іноді говорять, що це — живопис словом. Колишній архітектор і художник, В. Некрасов володіє й олівцем, і пензлем. Та його проза швидше скульптурна. В ній немає ні яскравих епітетів, ні барвистих порівнянь, ні пейзажних замальовок. Кожен рядок — мускулястий і простий — жодного зайвого слова. Так, відсікаючи все зайве, працюють скульптори. І вражає в цій прозі дивовижне відчуття співмірності, пропорцій. Вона вся написана мовби в тому «золотому перетині», в якому стародавні митці створювали свої Парфенони. Простота й точність. Та як важко домогтися такої простоти! І як нелегко, часом, відстоювати свої погляди на мистецтво, на життя. Для цього треба мати мужності.
Кожна книга В. Некрасова — чи то дорожні нариси «Перше знайомство» та «По обидві боки океану», чи невигадані оповідання з циклу «В житті і в листах» — так не схожа на те, що писалося іншими.
В кожному великого митця є своя тема, свої герої, своя земля. Російський письменник Віктор Некрасов не лише живе й працює на Україні — його просто неможливо уявити собі без України, поза Україною, чия земля живить його творчість. Народившись у Києві з сім'ї із славними революційними традиціями, він не мислить життя поза рідним містом. Про нього, про Київ, він і пише зараз нову книгу під назвою «Міські прогулянки».



  • Михаил Пархомов «Был у меня друг»

  • Михаил Пархомов «Цена простых слов»

  • Михайло Пархомов «Ціна слова» (укр. яз.)


  • 2014—2019 © Международный интернет-проект «Сайт памяти Виктора Некрасова»
    При полном или частичном использовании материалов ссылка на
    www.nekrassov-viktor.com обязательна.
    © Viсtor Kondyrev Фотоматериалы для проекта любезно переданы В. Л. Кондыревым.                                                                                                                                                                                                                                                               
    Flag Counter